.png)
Щороку у ці травневі свята ми згадуємо кожного другого українця, який загинув у Другій світовій війні, пам'ятаємо і тих 2,5 млн наших земляків, яких вивезли на примусові роботи до Німеччини і багатохто з них так і не повернувся додому. У цьому матеріалі мені хочеться розповісти не лише про той незламний дух людяності, який закладено природою чи не в кожному з нас і який врятував не одне життя у тому горнилі війни, а й про вміння не забувати все те добре, закладене в людині при народженні.
Неочікуваною звісткою з тих далеких воєнних років став для лікаря Лариси Анатоліївни Шимотюк лист, який надійшов з далекої Німеччини в її рідне село Щигліївку Коростишівського району. Її маму, Людмилу Потопальську, розшукувала родина Гакерів. Але про все по черзі.
У червні 1942 року 16-річну Людмилу, як і багатьох інших наших земляків, вивезли на примусові роботи до Німеччини. У товарному вагоні вона приїхала в Любек – Шлутуп на військовий завод, на якому виготовляли снаряди. Робота була важкою і починалася вона о 6 ранку. Для кожного була встановлена норма, якщо її не виробиш, потрібно було відпрацювати дві зміни підряд, а харчування було вкрай поганим. Зранку давали капусту, гичку і двічі на тиждень – маленьку хлібину на одну людину, при цьому хліб був на смак – наче з тирси. Хто не втримувався і з'їдав відразу, потім голодував. Пропрацювавши на тому заводі в таких нестерпних умовах 2 роки, Людмила Потопальська ще з двома подругами наважилася на втечу.
Пройшовши близько 20 кілометрів, дівчата добрались до Гамбурга, де їх і затримала поліція. Відсидівши 2 тижні в тюрмі, умови в якій були все ж кращі, аніж на заводі, Людмила потрапила до приватного будинку у Шверині. «Моя хазяйка була дуже доброю, – розповідала вона через багато років своїм дітям. – Їй було 76 років. Нехай би вона ще ж стільки жила, такою доброю вона була до мене. Нічим не крилась від мене. Я їла за одним столом з ними і жила так, як і вони». Незважаючи на жахливу подію в її житті – насильницьке позбавлення Батьківщини, примусове вивезення у ворожу країну, Людмила у чужій країні змогла пізнати і дещо інше – тепло людського серця. А що наші українські жінки завжди відрізнялися милосердям, то молода дівчина Людмила, Міля, як стали називати її згодом у родині, стала справжньою нянею для 5 онуків віком від 3 до 12 років фрау Гакер. Цій немолодій жінці потрібна була допомога. Її син був в армії, а невістка залишила родину ще перед війною. Яку б домашню роботу не виконувала Міля, вона була набагато легшою, аніж на заводі. А щоб дівчина не так сумувала за домом, хазяйка навіть водила Мілю через все місто до подруги, яка працювала в кранкенхаузі (лікарні).
Після перемоги союзників у листопаді 1945 року Міля повернулася на Батьківщину. Вийшла заміж, народила восьмеро дітей. Її життя було нелегким. Чоловік загинув, коли наймолодшій доньці Ларисі було лише 4 роки, тож дітей допомагала піднімати бабуся. Людмила Потопальська довго працювала ланковою у колгоспі, навіть будучи вже на пенсії. Колишня няня зуміла не лише виростити власних дітей достойними людьми, а й дати усім освіту.
За ці роки виросли в Німеччині і колишні вихованці Мілі. Першим через службу розшуку почав пошуки її наймолодший – Хорст. На жаль, справу він не зміг довести до кінця, бо помер у 2013 році від важкої хвороби, не знаючи, що 22 грудня 2012 року померла у рідному селі Щигліївка і його няня Міля. Проте лист, написаний уже іншим, старшим братом Дітером Гакером, пролежавши довго під дощем у поштовій скриньці Мілі, немов оплакуючи зустріч, яка так і не відбулася, таки дочекався свого адресата – її наймолодшу доньку Ларису. Вона відповіла і зав'язалось спілкування, яке триває уже багато років, а їхні стосунки тепер нагадують справжню родину.
У 2015 році Лариса із сестрою Ліною і племінницею Анастасією на запрошення вперше побували в гостях у Марії і Дітера Гакерів. Що то була за зустріч! Вони побували в будинку, в якому в юності більше 70-ти років тому жила і працювала їхня мама, де вона змогла вижити завдяки душевному теплу цієї німецької родини. Ларисі хотілося доторкнутися до кожного камінчика, з якого був збудований будинок, щоб потім, повернувшись додому, розповісти над могилою неньки про цю велику радість.
Було в ті дні і спілкування з братами і сестрами родини Гакерів – подорожі до Гамбурга, Любека, Беку, до залишків Берлінської стіни і розмови, розмови англійською, німецькою і українською. Гакери все згадували, як Міля пригощала їх гарбузовим насінням, яке завжди носила в кишені фартуха, а Лариса з Ліною про те, як мама розповідала їм, що в Німеччині їла щось таке смачне, яке потім в житті більше ніколи не пробувала. Співали тоді гості з України і наших пісень. Спілкування через інтернет тривало, і зрештою на запрошення Лариси Шимотюк Дітер Гакер в середині вересня 2016 завітав до Житомира.
Їхав він потягом спочатку до Львова, бо хотів чим більше ознайомитись з Україною, там його зустрічала Лариса Анатоліївна з подругою, далі – Житомир – екскурсія до кімнати-музею ім.Святослава Ріхтера та по інших історичних місцях нашого міста, а потім – поїздка в Щигліївку, до будинку, де жила його няня, а тепер мешкає одна із її доньок.– Як нас зустрічали в селі, не передати, – говорить Лариса Анатоліївна. – Сусіди наші з квітами, наша велика родина з дітьми, онуками. Наготували страв, які завжди були у нас на столі, коли ще була жива мама – вареники, деруни з сиром, вінегрет, пироги усіх видів. Дітер куштував усе і пообіцяв розповісти в Німеччині, як смачно готують в Україні, -сміється Лариса Анатоліївна.
Сфотографувалась уся родина на згадку в селі біля будинку його няні. А потім, на прохання Дітера, відвідали місце останнього її спочинку. Щемна мить, коли мовчання все сказало, як він довго її шукав, як тепер розповість усім своїм братам і сестрам про цю зустріч, і, мабуть, згадав і найменшого Хорста, який зустрінеться з нею десь уже там, у кращих світах.