Одна з таких оповідок була про дідуся-Омеляна, який начебто був офіцером царської армії, мав у шафі парадний полковницький мундир з орденами й медалями і на старість тримав пасіку й багато-багато вуликів у своїх рідних Іллінцях на Вінниччині. За словами бабусі, мед із цієї пасіки він ніколи не продавав, а пригощав величезну рідню, друзів і сусідів.

"Колядувать ходила до Плахотника Міліяна... В його дітей не було - полковник був у царській армії. Так він нам дав по 10-ці, а ще отака банка меду - кругла і така висока, як ото снаряд. І така красіва. Всім родичам давав меду - він же його не продавав - 42 вулики мав. Як качать мед - всі ходили допомагати", - пригадує бабуся своє дитинство.Нам завжди було приємно слухати цю історію до того моменту, коли бабуся розповідала, що одного разу діда Міліяна-Омеляна забрала міліція в тюрму, і відтоді живим його ніхто не бачив.

"Прийшли до діда і кажуть: "А чого у вас мундир висить? Це ви ждете, коли враг прийде совєтську власть повалить?" А він їм відповідає: "Та то мій старий зі служби мундир, який я бережу собі на смерть, щоб у домовину мене в ньому поклали".Звісно, ніхто Омеляну Плахотнику не повірив, та й слухати не збирався - в НКВС був чіткий план щодо кількості "ворогів народу", і вони його неухильно перевиконували.

"Пішла чутка, що їх етапом кудись одправляли з тюрми, то матір дала мені передачу для Омеляна, щоб я занесла. Я побігла на станцію, але нікого вже на застала", - розповідала бабуся, як маленькою носила вузлик із їжею для ув'язненого діда.Ми слухали це і довго не могли повірити, що це правда. На час репресій бабусі було всього 14-15 років, що там вона могла запам'ятати з того часу в такому віці? Та й чи розбиралася дівчинка-підліток у військових званнях, називаючи якогось міфічного Омеляна цілим полковником?

Доки бабуся була жива, нас усіх улаштовувала родинна байка, ми слухали її, усміхалися й успішно забували до іншого разу. Коли ж бабуся померла, захотілося перевірити інформацію і дізнатися більше.

РОДИННА ЛЕГЕНДА

Легенда обростає плоттю

Перше, з чого я почав, - це Google. За прізвищем "Плахотник" пошуковик видавав тільки автора шкільного підручника з англійської мови. На диво, на якійсь далекій вкладці було посилання на довідник про білих офіцерів російського дослідника Андрєя Ганіна, де написано, що Плахотник Омелян Федорович був підполковником, який проживав у містечку Іллінці Бердичівського повіту Київської губернії.

Довідник про білих офіцерів

Можете уявити собі моє здивування. Спершу здалося, що це однофамілець або якийсь збіг. І тоді, маючи ім'я й по батькові, я вийшов на реєстр Національного банку репресованих, де знайшов рік і місце народження, а також рік арешту й вирок.

Анкетні дані: с. Голики, які нині є частиною Іллінців, освіта вища, походження - із селян, вирок - 5 років таборів - усе сходиться!

Сумніви розвіялися. Це саме той "дідусь Міліян", про якого розповідала бабуся.На щастя, в Україні відкриті архіви репресованих для всіх - родичів, дослідників, журналістів… Тож, написавши запит на Архів СБУ, невдовзі тримав у руках відповідь, що є така кримінальна справа за обвинуваченням Плахотніка, і що знаходиться вона у ДАВІО - Державному архіві Вінницької області.

Тиша читального залу, шелест паперів, запах книжок, зрідка телефонні дзвінки і сновигання дослідників навколо - все відійшло на другий план: минуло кілька хвилин заціпеніння, перш ніж я наважився перегорнути обкладинку.

Це вже не деперсоналізований підручник історії - це історія твоєї родини, писана живцем, кров'ю. І з одного боку я тримав у руках найбільше паскудство, яке знищило людську долю й забрало життя людини, а з іншого, я був вдячний, що ці документи збереглися.

Найбільше ж відкриття, що в додатках до справи збереглися документи зі світлинами. За словами працівника архіву Ігоря Тітаренка, це велика рідкість.

І я вже думав, що попереду не буде нічого, що б могло вразити більше, ніж віднайдені фотографії, але помилявся.

Катування протягом тижня, свідчення родичів

Аркуш за аркушем, кримінальна справа відкриває жахіття тієї доби.

Сьогодні ми в Україні маємо святе конституційне право не свідчити проти своїх рідних і членів сім'ї.

Ця 63 стаття Конституції України - написана кров'ю і слізьми сотень тисяч репресованих та їхніх членів сімей.

Cтаття 63

У часи Великого терору й пізніше в СРСР за відмову від свідчень проти вас також могли порушити кримінальну справу.

Змушувати рідних свідчити проти членів своєї сім'ї - підло, завдяки цьому ганебному прийому енкаведистам було легше ламати психіку своєї жертви, змушуючи до "зізнань" у вигаданих злочинах, а членів сім'ї нещасного тримали в постійному страху бути або заарештованими, або юдами для своїх рідних.

Не стала винятком і кримінальна справа Омеляна Плахотника, проти нього змусили свідчити небожа - Макара Плахотника.

Уся "провина" Омеляна Федоровича полягала в тому, що він був освіченою людиною і до більшовицького перевороту служив у війську Російської імперії.

Плахотник мав нагороди, був офіцером Генерального штабу, з відзнакою закінчив академію, про що свідчить його послужний список.

У перших протоколах допитів НКВДист інкримінує Омеляну Федоровичу купу маячні: вихваляння старого ладу, критика радянської влади, радянської літератури, участь у контрреволюційній організації і ще багато різних нісенітниць. Вірити написаному в НКВС немає жодного сенсу, бо відділити можливе від неможливого немає жодної змоги.

Омелян Федорович протягом кількох днів спокійно все заперечував на кожному допиті.

Думаю, Плахотник не хотів брати гріха на душу. Він розумів, що якщо підпишеться під протоколом, ніби він був членом контрреволюційної організації, йому доведеться називати і "членів" цієї вигаданої чекістами організації. А це означало, що за його наклепом десятки, а то і сотні безневинних людей - друзів, родичів, сусідів - потраплять у цю саму катівню до цих самих садистів.

Він розумів, що так чи інакше помре, і що вирватися неушкодженим із пазурів НКВС не вдасться. Але, як писав Іван Багряний у "Саді Гетсиманському", у катівні НКВС можна померти один раз фізично - і цим перемогти нелюдську систему, а можна здатися, погодитися на все, що напише слідчий, і померти двічі: спершу морально, а потім і фізично, бо все одно розстріляють.

Омеляну Плахотнику вдалося померти один раз із чистою совістю. Принаймні, у матеріалах його справи немає жодного брехливого зізнання, яке би потягнуло наклеп на іншу людину. Ми ніколи не дізнаємося, чого це йому коштувало, але він змусив систему забуксувати, кілька разів переглядати його справу наново. Йому навіть удалося ініціювати перегляд справи, бо перший слідчий Зейфман сам потрапив під каток репресій. Його небіж - Макар Плахотник, який спершу зі страху перед НКВС обмовив свого дядька, згодом відмовився від своїх неправдивих свідчень. Тільки ж це нічого все одно не дало: система не може помилятися, і замість розстрілу Омелян Федорович отримав 5 років виправних таборів. Восени 1939 року його слід загубився у Вінницькій виправній колонії, яка працювала як пересильна в'язниця. Відтоді про нього нічого не відомо - у справі жодної згадки, куди могли заслати в'язня.

Часто в СРСР робилося так, що в'язнів розстрілювали, а родичам говорили про смерть на засланні.

Думаю, Омелян Федорович не міг і мріяти, що про його особисту перемогу над НКВДистами дізнається його далека рідня в майбутньому.

Моєю ж мрією тепер є знайти документ, який би вказав на хоч якісь сліди - заслання чи ймовірне місце розстрілу цієї сміливої людини.

Автор: Огородник Сергій

098 204 73 66