Юрій Слісарук. Учасник Студентської революції на граніті: Мені здається, що нас тоді злили…

Револю́ція на грані́ті (або Студентська революція на граніті) — кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори, заздалегідь організована українською молоддю, переважно студентами. Протести тривализ 2 по 17 жовтня 1990 року в УРСР. Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому Майдані Незалежності). Протести завершилися підписанням постанови ВерховноїРади УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників протесту.

Тоді це було дуже унікально. Але було багато перешкод. Однією з проблем було , що посеред нас були різні групи.У нас були зовнішні конфлікти тоді на стадії, коли це все ще тільки планувалося. Було три основних групи з різними поглядами. Перша група була досить малочисельна , вони були за підписання нового союзного договору . Але вони схилялись до того, щоб оголосити спочатку автономію. Була група радикальна. Зрозуміло, що це була Львівська група.Там були такі, які казали, що треба як по "ленінському ученью":брати пошту, телеграф або давайте підірвемо нафтопровід "Дружба", щоб на нас звернули увагу.А була така широка група просто за Україну, таку казкову країну.Це такі романтики . Тому почали обговорювати якісь лозунги, щоб нам людей розбурхати . Але за ці лозунги були найбільші суперечки.

А ті, що з Сходу України, взагалі боялись згадувати за якусь незалежність.

Друга була проблема - це потрібно було спланувати початок акції але так, щоб інформація не вийшла куди не треба.А серед нас, ясно, що були ті , що "стучали" куди треба, ніхто ж в душу людині не заглядає. Томі дійсно це було важче. Саме тому, реально, коли почали планувати акція то дати змінювались . Ми звечора приїхали в Київ троє : Володя Голоднюк , Сергій Маслюк і я.

Ми приїхали ще з дня і сиділи в гуртожитку університета Шевченка і планували як це все буде. Людей було багатоале всі поміщались в одній кімнаті.Всю ніч ми практично обговорювали і планували акцію.А потім зранку ми сидимо невеликою групою на сходах університета Шевченка . Там нам, насправді, мали оголосити куди ж ми маємо йти і деми будемо збиратись . То планувалось в Маріїнському парку чи то на площі Жовтневої революції.

Я дуже добре пам'ятаю, сидимо ми, починає моросити дощ , збираємось потроху і тут йдуть Павличко і Драч . Проходять повз нас. І ми до них:
-Приєднуйтесь до нас бо ми тут затіваємо акцію. ( А ми з плакатиками але ще їх не розгортали.)
А вони нам:
-Ні, ми з вами спілкувались у вас такі радикальні ідеї.

Ну ми почали кричати їм погані слова і вони швиденько пішли.

І ми почали виходити, кожна група різними шляхами до площі.Я зі своєю командою йшли через теперішню Лютеранську і вийшли біля кінотеатру. І ось ми всі разом з всіх сторін починаємо на Майдан сходитись і сідатив одне місце посередині. А міліція - потрошку -потрошку розсіяна. І вони не знають, що ж робити?. Ми кидаєморюкзаки, починаємо розгортати плакати .Може чоловік 50 нас було , не більше. І ми з хвилини на хвилину чекали,що нас розгребуть . Потім зразу одягнули білі пов'язки і написали "Я голодую" бо десь ми там це побачили, щолюди так роблять. Я ручкою написав. І перший плакат розгорнутий був "Українська студентська спілка".

Спочатку було без наметів але холодало і почали підключати наших старших товаришів, щоб вони допомогли( Драч, павличко, Мовчан) але вони, навіть уже коли ми там були, відмовлялись нам допомагати. Але ми потрохупочали розмовляти з Київською міською радою, щоб легалізувати нашу акцію. Київська міська рада була тоді досить демократичною.Ми дали заявку, щоб нам дозволили там бути. Бо ми весь час очікували, що нас крутять руки і звідти заберуть.

І мені здається, ми почали ставити намети до того, як нам дали дозвіл .Наметами займались Доній, львів'яни і так одразу з'явилось кілька наметів , моментально почали забивати в гранітні плити кілочки а міліція стояла і не знала,що робити бо не було ніякої команди.

Я пам'ятаю цю ситуацію, проходить день і проходить почуття голоду. Спочатку хочеться дуже їсти а потім стихає,тільки голова починає шуміти і тут приходять якісь сердобольні бабушки і кажуть "Ми вам періжечки принесли"а в нас пов'язки "Я голодую". Ну тоді нам почали носити чай і воду.

І коли я приїхав назад я не пам'ятаю уже чому я не пішов на голодування.Чи то була моя воля чи то так сказали Бо тоді вже обмежили кількість голодуючих. Бо треба було ходити агітувати по університетах, по інститутах, по заводах.А як ходити агітувати якщо ти голодуєш? І тоді я став так званою охороною. Ну то так називалась охорона бо ми займались усім.

Ми ходили агітувати , причому, що цікаво, ми йдемо агітувати до одного університету невеликою компанією, забираємо тих людей, компанія стає більшою , потім до іншого і ще більшою. Бо були такі інститут, де ситуація була серйозною і студентам погрожували. І коли приходив такий великий натовп . Наприклад, голова колони біля заводу більшовик на Шулявці а хвіст - в районі Бесарабки. І так само на лівому березі від моста Патона аж Ленінградської. Воно все бурлило. Ми були на повному підйомі бо ми навіть не очікували такої масової підтримки . Але тоді не було лідерів, які могли весь цей рух очолити. Були лідери студентського руху але що лідери студентського руху могли запропонувати робітникам, усім тим, кого ми підняли?. І насправді,ми всі що там були , ми жили тільки тим, що Київ піднімається. Ми на крилах літали.От ти стоїш на зверху на сходах а знизу море людей. Майдан був увесь забитий.І люди все підходять і підходять. І вже ті кого ми загітували, йдуть і агітують інших.

І тому для нас підписання ( ВР ) було як грім серед ясного неба. Був дуже сонячний день. Бо взагалі на початку холод був такий, що я пам'ятаю дівчата з Вінниці мені куфайку привезли виробництва КНДР. Особливо по ночах було дуже холодно. А потім почалось потепління. і мені хтось з співчуваючих приніс мені такий великий букет волошок. І саме в цей час нас інформують, що Верховна рада прийняла про незалежність . Все ваші вимоги виконано , розходитесь. А ми ж фактично на самому підйомі. Куди йти? Як йти?Ми саме на початку ...Хоча ми й самі не розуміли що далі робити. І тільки почали думати, що ж далі робити а нам такі: "стоять , сходьте з поїзда" Пам'ятаю таке розчарування...Напевно , ми ніколи не думали, що буде після. Ми були в процесі і , напевно, це було і помилкою керівництва акції, що вони не знали, що далі робити? Вони пішли на ці вимоги, які нам пообіцяли виконати. І тут моментально тільки це оголосили, всі починають збиратися.Намети, одяг...Нам скільки одягу поприносили . Гори. Досить нове приносили ,одяг, взуття...

Коли Верховна рада прийняла то був шок і розчарування. Бо ми сотні раз обговорювали, що буде якщо вони приймуть наші вимоги і не виконають. Бо ми насправді розуміли, що задекларувати і виконати -це зовсім різні речі . І для нас не було якимось здивуванням і ми хотіли якіхось гарантій . А які гарантії вони могли нам дати? Там же серед нас боролись різні групи. Ті- за переговори з владою, інші говорили, що , мовляв, хай хоч якісь переговори виконають а інші взагалі були проти переговорів. Але перемогла поміркована група , яка за переговори.

Ми вголос навіть говорили, що акцію злили а нам заперечували: "А що далі?" А ми самі фактично не знали фактично, що далі.

Сама більша проблема була , що Київ все це бачив і ми його розбурхали а міста України тільки почали прокидатись і нам не вистачило того короткого часу, щоб підняти всю Україну. А ми мали такий шанс. І тому ми повернулися і почали якісь локальні акції. І ми створили таке Братство. Нас було може людей 20 . Бо було ще таке культурне товариство української мови і воно було офіційно дозволено. І там приходили люди, обговорювали питання культури і воно було такого напрямку неполітичного. Та нас було мало , і хоча б ми обговорювали , які ж цікаві ідеї запропонувати людям, щоб вони за нами пішли. Але ми самі не могли придумати, крім там декомунізації, української мови. Бо коли я поступив у Вінницький педінститут у 1986 році у мене тільки один предмет -ботаніка вівся українською мовою.

Ну потім ми збирались , якісь з'їзди проводили. І мене дівчата познайомили з Кириленком, коли він жив у гуртожитку. Я в нього навіть два рази ночував. Потім нам дозволяли орендувати зал в Академії наук для з'їздів. Тоді не було комунікації як зараз тому ми збирались і їхали до Києва.

А потім пішла реакція в зворотню сторону. Те, що нам пообіцяли виконати наші вимоги , то почали згортати. У відставку Масола відправили, постановили, що українці будуть служити в Україні. Що вам ще треба? А ось ключові вимоги: багатопартійні вибори, націоналізація майна КПСС. Вони спочатку притихли бо Київ бурлив і ми були на порозі великих подій. А потім все притихло і вони починали відчувати у собі сили.І продовжили військовий паради Радянських військ.

Останній військовий парад в Києві.Ми не знали, що він буде останнім.Ми криком кричали, що не дамо. І ми намагались цьому перешкодити. Дехто кричав: "Лягаємо під танки", дехто: "Вони ж по нас не поїдуть". А вони могли по нас поїхати . Бо було таке на майдані хтось з депутатів сказав тоді:"Що ви з ними панькаєтесь? Пустіть по них танки".

Через те, коли той військовий парад був, це був листопад місяць. Ми намагались перешкодити. Спочатку військова техніка їхала не по Хрещатику а по проспекту Перемоги і ми на проспекту Перемоги хотіли перекрити то все.Отримали ми добре по спинах, я пам'ятаю, як я їхав у потязі, лежачи бо сидіти я не міг. Нас трохи побили і порозганяли.І ми сиділи в офісі народного руху біля готелю Либідь і дивились зверху як все ж ті танки їхали. Але то був останній військовий парад...